Було це давно. Дуже давно. Так давно, що ніхто й не пам'ятає, коли саме. В ті давні часи у людей не було ані машин, ані інтернету. Щоб кудись поїхати, люди сідали на коней. А щоб комусь щось розповісти, треба було зустрітись з людиною. Бо телефонів теж не було.

Була тоді одна країна. Називали її Країна Квітів. У тій країні було море та високі гори. Було там ще багато річок, лісів та степів. У Країні Квітів жили люди, які любили свою країну. Вони завжди щось будували, майстрували, досліджували та прагнули зробити свою країну ще кращою. Було там багато майстрів, що вміли змайструвати або відремонтувати що завгодно. Були там і художники і музиканти і мандрівники. Були в Країні Квітів і діти. Як і усі діти, вони грались, ходили до школи та іноді бешкетували.

Були в цій країні і воїни. Ви спитаєте - а для чого ж цій країні воїни, якщо країна ні з ким не збиралась воювати? Так, дійсно. Люди Країни Квітів були мирними. Вони нікому не бажали зла. Ні на кого не збирались нападати. Але в них були сусіди. Сусідня країна називалась Північний Морок. Люди в ній жили темні. Вони не читали книжок. А замість того тільки слухали свого головного царя. А цар говорив їм одне й те саме. Що їх країна найкраща у світі, що всі вони вільні та щасливі. Та це була неправда та брехня.

Люди у Північному Мороку жили погано. Вони не майстрували нічого свого. А лише крали та відбирали добро у інших людей з інших країн. Так їхня країна стала величезною, одною з найбільших у світі. Це була країна нещасливих та злих людей. І зібрали вони величезне військо, щоб напасти на Країну Квітів, занапастити її. А потім зруйнувати все.

Саме тому у Країні Квітів було власне військо. Воїни Країни Квітів були хоробрими та стійкими. Вони не хотіли війни. Та були готові захистити свій улюблений край.

Жив у Країні Квітів один мандрівник. Він любив мандрувати та співати пісні. Просто собі жив. Навіть ім'я його було Мандрівник. Та одного разу побачив Мандрівник велику чорну хмару, що збиралась зі сторони Північного Мороку. Говорили люди, що величезна сила зібралась, щоб піти війною на Країну Квітів. Та не вірив у це ніхто. Людям Країни Квітів не вірилось у те, що хтось замислює проти них війну. Адже насправді - війна була нікому не потрібна.

Та Північний Морок вже зібрав величезне військо. Воїни Північного Мороку називались орки. Це були люті та безжальні нелюди. Руйнівні варвари, які не вміли ані майструвати, ані створювати, ані кохати. Вони навіть не говорили між собою, а замість того лише сварились та лаялись брудними словами. Вміли вони лише палити все вогнем, знищувати та руйнувати те, що створюють інші.

І тоді наш Мандрівник вирішив стати воїном. Воїном-захисником Країни Квітів. Тисячі таких, як він, звичайних людей, ставали воїнами. Вони залишали свої будинки, свої сім'ї, своїх дітей, та йшли у військо. Йшли, щоб боронити свою країну від чужої ворожої орди.

Взяв Мандрівник з собою невеличкого прапора та пішов до війська. Прапор його був з двох кольорів. Згори був червоний колір, а знизу чорний. Ці кольори нагадували воїну про його країну, яка вже палала у вогні. Червоний колір на прапорі був схожим на вогонь. А чорний - на землю, випалену війною.

І ось Мандрівник прийшов до війська. Там йому дали меча, металеву кольчугу та шолом. Тепер він став воїном.

У воїна Мандрівника був головний командир. Усі називали його Фортіс. Мовою тих часів це означало "Сильний". Фортіс був найхоробрішим серед усіх воїнів. Він був дуже суворим та усім віддавав накази. Накази Фортіса виконували чітко, швидко та без запізнень. Крім того, воїни любили свого командира, поважали його та пишались ним. Любили його тому що він не лише чудово знав військову справу, а також любив та поважав своїх солдатів.

Тепер наш воїн мав великого та гострого меча. Таким мечем з одного удару можна було зрубати дерево. Дали йому також нове ім'я. Стали називати його тепер Вісник. Та меч Вісника наразі знаходився в ніжнах. Ніжна - це те, в чому воїни носять меча.

І ось наш Вісник отримав наказ. Його завданням було прибути в одне невелике містечко та зайняти спостережний пункт. Спостережний пункт був розташований на високій чорній вежі. Вежа була найвищою спорудою в цьому місці. Вона була такою високою, що з неї було видно усе навколо, аж до самого обрію. Щоб на неї вилізти, слід було піднятись на 1000 сходинок вгору, потім ще раз і так три рази.

Воїн, який сидів на вежі, мусив спостерігати навколо. Та коли побачить, як до міста наближаються вороги, розпалити на вежі велике вогнище, щоб сповістити всіх про небезпеку. Вогонь на вежі означав сигнал тривоги. Цей вогонь можна було побачити дуже здалека навіть вночі. А вдень, коли світить сонце, здалека дуже добре видно дим. Наш Вісник виліз на вежу та почав спостерігати. Він не спав день та ніч. Весь час він уважно дивився на всі боки - чи не йде ворог до його міста.

Тим часом, військо Країни Квітів приготувалось відбивати напад ворогів у іншому місці, де був великий північний шлях. Саме цей шлях пролягав у бік ворожої країни. Та саме звідти усі чекали ворожого нападу.

Але ворог мав інший підступний план, про який ніхто не здогадувався. Вороги дізнались, що в місті, де була висока вежа, майже не лишилось захисників. Орки вирішили непомітно підкрастись через ліс, захопити місто, а потім зруйнувати його.

Та воїн Вісник не спав, спостерігаючи з високої вежі навколо. Ніщо не могло приховатись від його погляду. Він вже приготував дрова, склавши їх у велику копицю. Ще він приготував смолоскипа щоб швидко запалити вогонь. І раптом він побачив ледь помітний рух вдалині. Придивившись уважніше, воїн не повірив своїм очам. Величезні полчища орків наближались до міста. Тривога! - крикнув він та підпаливши смолоскипа, кинув його у копицю з дровами. Вогонь миттєво розгорівся. Мирні жителі міста, побачивши вогонь, одразу ж зрозуміли - це тривога. Вони поспішили сховатись за кріпосною стіною. Хоч у місті майже не було воїнів-захисників, жителі не злякались. Здаватись вони не збирались. Взявши замість зброї хто палку, хто сокиру, вони приготувались захищатись. Тим часом орківське військо все ближче підходило до міста. Як прислухатись, вже можна було почути, як брязкотить їхня зброя та їхню брудну лайку.

Та вогонь на вежі побачили не лише жителі міста. Військо Країни Квітів, здалека помітивши вогонь та дим, одразу все зрозуміли. За наказом свого командира вони сіли на коней та помчали рятувати місто. А воїн на високій вежі продовжував спостерігати. Побачивши своє військо, що поспішає на допомогу, він дістав свого червоно-чорного прапора, поставив його на вежі та поспішив вниз щоб приєднатись до війська.

Вийшовши з лісу, орки очманіли... Військо Країни Квітів вже чекало на них. І почалась велика битва. Воїни-захисники щосили стали бити орків. І падали орки на землю. А ті, що лишились, перелякано тікали, кидаючи свою зброю. Важка битва тривала день та ніч. Та на ранок битва скінчилась. Це була перемога. Залишки недобитих орків просили пощади. Зганьбившись та понуривши голови, вони повернулись до свого Північного Мороку. Вони не прийдуть більше з війною до Країни Квітів, бо знають - нема їм місця на цій землі.

А жителі міста вийшли привітати своїх захисників. Пригощали їх їжею та гарячим чаєм з медом, допомагали перев'язувати їм рани. Наступного ранку в місті та усій Країні Квітів було свято. Свято перемоги. Люди радісно вітали один одного та віддавали шану усім воїнам-захисникам. Був на тому святі і наш Вісник. І радів разом з усіма. І наступив мир та спокій. І повернулись воїни до своїх родин і жили довго та щасливо у своїй улюбленій країні.

Ось і казочці кінець!